в означеннях
Тлумачення, значення слова «Толока»:

ТОЛОКА 1, оки, жін.

1. Залишене під пар поле, що служить пасовищем для худоби. Та орав мій милий у ярині, та й став у толоці, Виплакала карі очі за чотири ночі (Українські народні ліричні пісні, 1958, 157); От скоро вже і журавлі Поприлітають в степ широкий; Забовваніє у брилі Вівчар в степу серед толоки (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 236); По голій, тісній толоці Знов худоба худа шкандибає (Іван Франко, X, 1954, 12); Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села і підняла за собою куряву (Нечуй-Левицький, 1, 1956, 71); Щедро пекло сонце, толока яскравіла диким маком, деревієм, собачим милом (Михайло Чабанівський, Тече вода.., 1961, 9).

2. діал. Взагалі вільна ділянка біля села, де збиралася молодь гуляти. По тім боці, у толоці, Та й гуляли хлопці. Мене ж мати не пустила, Що в чорній сорочці (Українські народні пісні, 1, 1964, 26); Чому мене не пускають, через яку біду? Та я таки викрадуся, на толоку піду (Коломийки, 1969, 76).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, . — Стор. 180.

Коментарі (0)

ТОЛОКА 2, локи, жін., розм.

1. Звичайно одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів (без оплати, а за частування). [Трохим (до косарів):] Спасибі вам, люде добрі, що зібрались до мене на толоку. Чи й тепер положите весь луг, як торік? (Марко Кропивницький, V, 1959, 130); В індивідуальному будівництві [у нових селах] побутує традиційна форма взаємодопомоги — толока (Народна творчість та етнографія, 4, 1961, 87);
//  Люди, скликані для такої роботи. Після того, як будинок Варчука згорів до самого підмурка, Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму до свого свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці (Михайло Стельмах, II, 1962, 402);
//  перен. Про скупчення людей, які щось роблять. Всюди кипіла праця.. — Що це у вас така толока нині? — не втерпів таки Гриб Капелюшник з цікавості (Петро Козланюк, Мандрівники, 1946, 24).

2. у знач. присл. толокою. Спільно, гуртом (працюючи без оплати, а за частування). Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам один; толокою Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати) (Тарас Шевченко, II, 1953, 257); Андрій був трохи лінивий, робив тілько те, що непремінно [неодмінно] вже треба: сіяти, косити, молотити, а більше вже — ні, тілько любив він толокою робити в кумпанії (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 258); — Хату доводиться ставити. Робимо це, звичайно, — «толокою», тобто всі сусіди разом (Андрій Головко, II, 1957, 501).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, . — Стор. 180.

Коментарі (0)