Словник української мови

УВ'Я́ЗНЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до ув'язнити. Є свідчення, що в списках розповсюджувався «Кобзар» на Кавказі. В списках доходив він і до тюремних камер ув'язнених за царизму революціонерів (Павло Тичина, III, 1957, 126); Ізяслав увійшов у Київ, Ігор потрапив до нього в полон і був ув'язнений у Видубецький монастир, а Святослав встиг втекти (Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 568);
//  у знач. прикм. Кілька гайдамаків вивели з сарая ув'язнених Олянку й діда, повели на допит (Андрій Головко, Літа.., 1956, 36); Перед ним був той непримиренний знаменитий учений, відомий Максим Грек, що близько тридцяти років сидів ув'язненим і з них двадцять два роки був у ланцюгах (Оксана Іваненко, Таємниця, 1959, 170);
//  у знач. ім. ув'язнений, ного, чол.; ув'язнена, ної, жін. В'язень. — Ми невинні люди, — благальним голосом закликали ув'язнені, — ми йшли супокійно дорогою, коли вони зловили нас (Іван Франко, II, 1950, 103); По дорозі він лише торкнув до зачинених дверей ув'язненої і злегка поторохкав по них зігнутим пальцем (Олесь Досвітній, Гюлле, 1961, 36).