АЧ, розм.
1. виг. Уживається для вираження здивування, докору, незадоволення, захоплення і т. ін. — Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж! (Панас Мирний, II, 1954, 72); — Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 396).
2. част. Уживається (часто в сполученні з який, як), щоб звернути чиюсь увагу на кого-, що-небудь. Дивилися та дивувались На новобранця чабани, Та промовляли, що й вони Таки не дурні: — Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця (Тарас Шевченко, II, 1953, 352); — Та який вінок сплела. Ач як гарно їй у віночку! — додала Христя, зиркнувши на Одарочку (Панас Мирний, I, 1954, 253); — Ач яку новину сказав! (Юрій Яновський, I, 1958, 520).