БАЛА́ЧКА, и, жін.
1. Те саме, що розмова. І прийшли
вони до мене З серцем щирим для балачки (Володимир Самійленко, I,
1958, 180); В сусідньому купе були чутні балачки (Петро Панч,
II, 1956, 272);
// рідше. Пуста, беззмістовна балаканина.
Осла взнаєш по вухах, ведмедя — по кігтях, а дурня по
балачках (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 254); — Досить балачок.
Треба діло робити. Час не стоїть (Андрій Головко, II, 1957,
465).
Балачки розводити — вести пусту розмову. —
Виймай, виймай.., — засміявся і Прохор, — ставляй її
[пляшку] сюди. Чого було й розводить балачки? (Іван Микитенко,
II, 1957, 92).
2. тільки одн., розм., заст. Говірка, діалект. [Гнат:] Знайомий голос і балачка чисто запорозька. Хто ти? (Карпенко-Карий, II, 1960, 287); [Прокуратор:] Був ібнійський діалект, аттічний, ще не знаю там який, — що не письменник, то й балачка інша, — але гартованої міцно мови.. не мали греки зроду (Леся Українка, III, 1952, 450).