БЕЗДО́ННИЙ, а, е.
1. Який не має дна; без дна.
Дощ лив несамовито. Здавалося, десь угорі відкрилася
глибока бездонна дірка і звідти без упину хлюпали бурхливі
холодні потоки (Олесь Донченко, II, 1956, 50);
// перен. Який
важко наповнити. В бездонний мішок [розвідників]
полетіли обидва планшети обера з усіма військовими
дислокаційними картами (Василь Кучер, Голод, 1961, 130).
2. перен. Дуже глибокий. Над Летою бездонною Та
каламутною Благослови мене, друже, Славою святою
(Тарас Шевченко, II, 1953, 373); Кругом вода, кругом киплять та
піняться високі хвилі, чорніють бездонні кручі...
(Панас Мирний, III, 1954, 232); Могла без кінця, немов зачарована..,
вдивлятися з солодким острахом у бездонну, здавалося,
глибінь насправді міленького прозорого лісового озерця
(Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 4);
// Безмежний, неосяжний. А над
головою розляглося таке широке, бездонне, всіяне
зірками небо (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 102);
// Дуже сильний.
Вона всміхалася, одкрита і жива, В очах світилася
любов її бездонна (Євген Фомін, Вибр., 1958, 177).