БЕЗПРОСВІ́ТНИЙ, а, е.
1. Який не має просвітку,
позбавлений світла; темний (про ніч і т. ін.). Туман знов
десь узявся, стирав верхами небо, долами поле і сіяв нудне
щось і безпросвітне (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 281); В грудневі
безпросвітні ночі Читали в хаті букварі (Андрій Малишко, I, 1956,
312);
// Який не припиняється; тривалий, постійний.
Але дощ не безпросвітний. Вчора, наприклад, зовсім
гарний і сухий був день (Леся Українка, V, 1956, 392);
Безпросвітні злидні гнали колись людей з Волині за океан
(Комуніст України, 10, 1959, 71); Ну, коли вже воно все
закінчиться? Оце безпросвітне пияцтво, хабарі з могоричами?
(Василь Кучер, Прощай.., 1957, 222).
2. перен. Сумний, безрадісний. Та смутна минулість безпросвітна відійшла у темряву віків (Наталя Забіла, Промені, 1951, 15); Важкою, безпросвітною була доля наших жінок до Великого Жовтня (Радянська Україна, 9.V 1957, 1).
3. розм. Який відзначається великою мірою негативної ознаки. Побалакавши з селянами, що прикидалися безпросвітними дурнями.., Жахай почув одинокий постріл недалеко (Юрій Яновський, I, 1958, 155); Стій! Та це ж «хворий» Панько Сулима! Ач як стриба, безпросвітне ледащо! (Степан Олійник, Вибр., 1959, 101).