Словник української мови

БІСНУВА́ТИЙ, а, е, заст. Психічнохворий, божевільний. [Річард (..бере від Деві молота і замахує ним):] Гей, одступіться! ..здіймається лемент: «Він біснуватий!» (Леся Українка, III, 1952, 85); — Те, що вони [німці] дістали під Москвою, приголомшило навіть біснуватого Гітлера (Дмитро Бедзик, Дніпро.., 1951, 32);  * У порівняннях. Готліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті (Іван Франко, V, 1951, 400);
//  у знач. ім. біснуватий, того, чол.; біснувата, тої, жін. Про божевільну людину. Оженився дурний та взяв біснувату, та не мали що робити — підпалили хату (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 257);
//  розм. Лютий, роздратований, розгніваний; несамовитий. Зробився Турн наш біснуватим, Реве, як ранений кабан (Іван Котляревський, I, 1952, 257).