Словник української мови

БРИДКИ́Й, а, е. Який викликає огиду; гидкий, огидний. Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний — однаково бридкий (Леся Українка, III, 1952, 143);
//  Дуже поганий, негарний; потворний. — Нехай я і стидкий, і бридкий, і усякий; а ти таки так зроби, щоб вона.. за мене заміж пішла (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 191); Нащо було їй, бридкій, убогій, зводити очі на нього.., гарного, як молодий місяць на небі? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 268); Але не мала [Чинар-бібі] сили терпіти ту наругу від бридкого і завжди п'яного звіра, що звався її чоловіком... (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 405).