БУНЧУ́К, а, чол.
1. іст. Булава з металевою кулькою на кінці і прикрасою-китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалася в Туреччині, Польщі, Росії (як ознака влади козацьких отаманів) і на Україні (як ознака влади гетьманів). Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду (Тарас Шевченко, I, 1951, 22).
2. У деяких військових оркестрах — шумовий музичний інструмент (з дзвіночками), прикрашений волоссям з кінських хвостів.