БУРКОТАТИ, очу, очеш і БУРКОТІТИ, очу, оти́ш, недок.
1. перех. і без додатка. Говорити тихо і
невиразно. — Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте,
що стара буркоче (Марко Вовчок, VI, 1956, 298); Край
відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до
робочого столика лагодити годинника (Олександр Довженко, I, 1958,
412); Чоловічий голос щось буркотить та буркотить,
а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх
на дорогу (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 269);
// Говорити
невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-,
чим-небудь; бурчати. Буркотів [Щука] собі під ніс,
лаючи козаків (Олекса Стороженко, I, 1957, 387); Олівець був
короткий, списаний... Оксентій, буркочучи, послинив його
(Юрій Смолич, Мир.., 1958, 182).
2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.). По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (Степан Васильченко, I, 1959, 124); Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (Олекса Стороженко, I, 1957, 359).
3. неперех. Воркувати (про голубів). Голуб в'ється круг неї [принцеси] і буркоче (Леся Українка, II, 1951, 193); * Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (Павло Чубинський, V, 1874, 13).