Словник української мови

ЦА́ПА, присл., розм. У вертикальному положенні; сторч, дибки. Стрімка течія щораз підхоплювала дуба, як пір'їну, і кидала його з боку на бік, ставила цапа (Спиридон Добровольський, Очак розмир, 1956, 61).
♦ Скакати цапа — рішуче протидіяти чому-небудь, заперечувати щось. [Роман:] Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрі (Карпенко-Карий, I, 1960, 396); — Не скачи, пане, цапа, бо, гляди, слимаком поповзеш (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 50); Ставати (стати) цапа — зводитися на задні ноги; здиблюватися. Велетенський жеребець не зносив людського духу. Він іржав і ставав цапа, як тільки бачив коло себе живу людину (Павло Загребельний, Шепіт, 1966, 58); Кінь змилений став цапа (Андрій Головко, I, 1957, 72); Становитися цапа див. становитися.