ЧАРІВНИ́ЧИЙ, а, е.
1. заст., нар.-поет. Який має
в собі чари, чарує. — Лети ж ти, молодау пташкою,
а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку-вічного літали й
щебетали! — Проказала вона сі слова чарівничі, вони й
випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями
лупотять (Марко Вовчок, I, 1955, 53).
Чарівнича паличка див. паличка.
2. перен. Те саме, що чарівний. 2. Чарівнича ніч! З
глухих кутків міста чулася дівоча веснянка (Панас Мирний, IV,
1955, 134); Всюди барви, всюди ласки Чарівничої весни
(Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 191); Щодня надвечір ходила
Султанівна чарівнича Туди й відти до криниці, Де
плюскочуть срібні води (Павло Грабовський, I, 1959, 251); Як згадую личко
твоє чарівниче, Як голос твій любий мов здалека кличе,
Тоді в моїм серці натхнення палає (Володимир Самійленко, I, 1958, 129);
Світ нам одкривсь в чарівничому слові (Леонід Первомайський, I, 1958,
333);
// Майстерно виконаний. І вже які він пісні
складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се
були чисто пісні! (Марко Вовчок, I, 1955, 349); І ти оті
людські змагання У чарівничій своїй грі Перелила в такі
страждання.. Що нас проймав нестямний жаль
(Панас Мирний, V, 1955, 301).