ЧАСНИ́К, у, чол.
1. Овочева городня рослина з різким смаком і запахом, що належить до цибулинних культур родини лілійних; вживається як страва, приправа, а також у медицині. Не їла душа часнику, не буде й смердіти (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 270); Під часник не слід вносити свіжого гною, бо він знижує врожай і погіршує якість продукції (Колгоспник України, 3, 1957, 34); Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 438); У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику (Микола Зарудний, На білому світі, 1967, 30); — Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! — дідусь своєї. — Самі ось покуштуйте! (Остап Вишня, II, 1956, 39).
2. Дикоростуча багаторічна рослина ряду цибулинних. Хитаються на сизих стеблах червоні голівки жаб'ячого часнику, а по закону уже жовтіють тюльпани (Петро Панч, На калиновім мості, 1965, 31); Часник польовий; * Образно. Де проростають свиріпа й часник, висмикуй з корінням, Бога не узрить вовік, хто засмітив почуття (Микола Зеров, Вибр., 1966, 381).