Словник української мови

ЧЕ́РЕП, а, чол. Скелет голови хребетних тварин і людини. Я був [в склепі] серед трун ламаних, битих, розчинених. Хаос і безладдя. Черепи, кістки, цвіль одежі, шматованої часом — сотнями років (Юрій Яновський, I, 1958, 88); На розмитій греблі її налякав кінський череп (Михайло Стельмах, I, 1962, 541);
//  Верхня частина голови, голова (перев. не вкрита волоссям). На моєму ліжку сидів худорлявий, маслакуватий капітан з бритим черепом і писав (Леонід Первомайський, Дикий мед, 1963, 58); Вітер безборонно бавиться рештками сивої ковили на Гаркушинім черепі (Олесь Гончар, II, 1959, 216);  * Образно. Горіли заводські довжелезні цехи, взялося полум'ям кругле залізничне депо з проломленим черепом даху (Олесь Гончар, III, 1959, 424).
♦ Думки розривають череп див. розривати 1.