Словник української мови

ЧОРНИ́ЛО, а, сер. Водний розчин певного барвника, що використовується для писання. В просторій кімнаті зчотирма вікнами стояв посередині стіл, застелений червоним сукном. Сукно було аж рябе від чорних плям з чорнила (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 37); За столом сиділа Якимова сестра Тетяна — школярка — і старанно виводила на великім аркуші бузиновим чорнилом — Давидову передовицю переписувала (Андрій Головко, II, 1957, 105); Сучасне чорнило — це водні розчини різних синтетичних барвників майже всіх кольорів веселки з домішкою гліцерину тощо (Вечірній Київ, 23.VII 1971, 2);  * У порівняннях. У хаті стає темно і тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву.. Ось у чорній, як чорнило, пітьмі виразно біліє борода його... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 153).
▲ Симпатичне (безбарвне) чорнило — прозора або трохи підфарбована рідина, що використовується в криптографії.
♦ Киснути в чорнилах (чорнилі), зневажл. — бути чиновником, канцеляристом. Сміються [землячки] та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій — а то тепер І кисни в чорнилах! (Тарас Шевченко, 1, 1963, 250).