ЧУЙНО. Присл. до чуйний. З-під волохатих брів
кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе
найменший звук (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 68); І чуйно слух
напружений хлопчини Ловив оцей, з дитинства знаний
клич (Микола Бажан, Вибр., 1940, 180); Їдучи в колоні на далекі
вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив
ніздрями знайомі з дитинства запахи весняних, розпарених
задень полів (Олесь Гончар, III, 1959, 315); Тихенько
підіймалася, аби не збудити Дмитра, але опришок спав чуйно
і відразу прокинувся. — Га? Що? Хто се? — Спи, спи у
Дмитрику (Гнат Хоткевич, II, 1966, 148); Собаку гнали з двору,
одначе не били, і він щоразу придумував якось знову
перебратися через камінний паркан і бродив порожніми
доріжками саду, а іноді лягав десь під деревом чи під
затишною стіною і чуйно дрімав довгими годинами (Іван Микитенко,
II, 1957, 231); Оля знала, що дядько Микита милував
Сашка, ставився до нього добре і чуйно (Леонід Юхвід, Оля, 1959,
86); Уважно і чуйно ставився Ленін до людей (Ленін, Коротка біографія, 1955, 220);
// Те саме, що пильно. Хоч
неприятель ніякий не грозив таборові, то все-таки його
стережено чуйно — таке вже було воєнне правило монголів (Іван Франко,
VI, 1951, 66); * Образно. Зелені гори, убравшись у білі
гуглі, прислухалися чуйно, як дзвеніло на небі золото зір
(Михайло Коцюбинський, II, 1955, 335); Вдалині неясно манячіли
берестівецькі хутори, що відбігли від села і чуйно
причаїлися в степу, немовби стали на сторожі (Яків Качура, Вибр.,
1947, 72).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 11, 1980. — Стор. 381.