Словник української мови

ЧУЙНО. Присл. до чуйний. З-під волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 68); І чуйно слух напружений хлопчини Ловив оцей, з дитинства знаний клич (Микола Бажан, Вибр., 1940, 180); Їдучи в колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахи весняних, розпарених задень полів (Олесь Гончар, III, 1959, 315); Тихенько підіймалася, аби не збудити Дмитра, але опришок спав чуйно і відразу прокинувся. — Га? Що? Хто се? — Спи, спи у Дмитрику (Гнат Хоткевич, II, 1966, 148); Собаку гнали з двору, одначе не били, і він щоразу придумував якось знову перебратися через камінний паркан і бродив порожніми доріжками саду, а іноді лягав десь під деревом чи під затишною стіною і чуйно дрімав довгими годинами (Іван Микитенко, II, 1957, 231); Оля знала, що дядько Микита милував Сашка, ставився до нього добре і чуйно (Леонід Юхвід, Оля, 1959, 86); Уважно і чуйно ставився Ленін до людей (Ленін, Коротка біографія, 1955, 220);
//  Те саме, що пильно. Хоч неприятель ніякий не грозив таборові, то все-таки його стережено чуйно — таке вже було воєнне правило монголів (Іван Франко, VI, 1951, 66);  * Образно. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухалися чуйно, як дзвеніло на небі золото зір (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 335); Вдалині неясно манячіли берестівецькі хутори, що відбігли від села і чуйно причаїлися в степу, немовби стали на сторожі (Яків Качура, Вибр., 1947, 72).