ЧУТИ́, чую, чуєш, недок.
1. перех. Сприймати за
допомогою органів слуху які-небудь звуки. Серед
тиші ночі чути було дуже виразно, як горілка стиха
булькотіла з барильця, вливаючись у пляшку і
шелестячи по боках скла (Нечуй-Левицький, I, 1956, 123); — Засни,
гасни, мій синочку, Малая дитина! — чує він, наче
крізь сон, чийсь любий голос (Панас Мирний, IV, 1955, 304);
Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і
щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... (Михайло Коцюбинський, II,
1955, 344); Черниш, повторюючи команди на вогневій,
кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули
його за суцільним гуркотом (Олесь Гончар, III, 1959, 41); На
голоси з суміжної кімнати з дитиною на руках вийшла
Докія Петрівна, — чула, знати, розмову (Андрій Головко, II,
1957, 193); Тимко, приглядаючись, ступив до
незнайомого. — Джмелик?! Звідки ти? — Закрий двері, щоб
домашні не чули (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 268); Тиша. Навіть
чути, як жолудь, токуючи по гілках, падає на
кореневища, коником одскакує од трави і зручніше припадає
до землі (Михайло Стельмах, II, 1962, 179);
// у знач. вставн. сл.
Чується. Дитина, чую, аж із шкури вибивається,
кричить... (Панас Мирний, I, 1954, 94); На селі не співали дівчата,
чути, реготались: у морозному повітрі аж сюди лунко
їх голоси (Андрій Головко, II, 1957, 39).
♦ Краєм (краєчком) вуха чути див. край 1,
краєчок; На свої вуха чути — те саме, що Чути на власні вуха
(див. вухо). Я все на свої очі видів, на свої вуха чув
(Лесь Мартович, Тв., 1954, 210); Одним вухом чути див. один;
Чути на власні вуха (своїми вухами) див. вухо.
2. неперех. Мати слух. Бачить — не бачить, Чути — не чує, Мовчки говорить, Дуже мудрує (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 218); Дорош справді зрозумів, що він не тільки чує, а й говорить (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 201); Враз — повен невтоленної жаги — Він [Бетховен] стрепенувсь, орел, ще не добитий. Він чув, він чув! (Максим Рильський, I, 1960, 329).
3. перех. Мати які-небудь дані, відомості про кого-,
що-небудь, знати про кого-небудь з розмов, чуток і т. ін.
Чути було, що там збирається ярмарок (Квітка-Основ'яненко,
II, 1956, 402); Про те, що діялось на Украйні 1768
року, розказую так, як чув од старих людей (Тарас Шевченко,
I, 1963, 142); Я ще перед постом чула, що наймичка
від неї відійшла (Панас Мирний, I, 1954, 73); Думка її уперто
працювала в одному напрямку: вона пригадувала все,
що чула в дитячих літах про відьом (Михайло Коцюбинський, I, 1955,
279); * Образно. Як вечір рожевий на землю злетить, Я
вийду самотній у гай. ..Шептатимуть казку чудову
листки, Ту казку, що чули від хмар (Максим Рильський, II,
1960, 92).
♦ Хто таке чув, щоб… — про що-небудь незвичайне,
неможливе, неприпустиме. — Та де се видано! та хто
таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!
(Марко Вовчок, I, 1955, 22); Що чути? — що відомо, які є
новини? Що у Вас чути? Ми сливе нічого не відаємо про
закордонні справи, бо можемо знати хіба з листів
(Михайло Коцюбинський, III, 1956, 224).
4. перех., також із спол. як, що і т. ін. Те саме,
що відчувати 1—3. Вона чула, як у грудях забилось
серце, як її руки й ноги неначе охололи (Нечуй-Левицький, III, 1956,
66); Чує лицар серед бою, що смертельна рана в грудях,
стиснув панциря міцніше, аби кров затамувати
(Леся Українка, I, 1951, 433); Я муку чую... (Михайло Старицький, Поет. тв.,
1958, 26); В голову прилила кров і чути, як дзвеніла в
жилах, у голові (Андрій Головко, II, 1957, 166); Вона, вишиваючи,
милувалася узором, колола до крові пучки, та не чула
болю (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 126); Чую в тих мелодіях гаряче
кохання людського серця, щастя, любові... (Нечуй-Левицький,
III, 1956, 305); Так освоївся з Римом та й взагалі з
Італією, що чую себе зовсім вільно, розмовляю, розпитую
і не блуджу (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 268); Любо їй було
чути себе загальною пестійкою (Гнат Хоткевич, II, 1966, 17);
Дівчина чує на собі довгий погляд парубка, мимоволі
червоніє, щулиться (Михайло Стельмах, I, 1962, 102);
//
Відчувати на дотик що-небудь. Соломія з тихим смутком
дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза
за сльозою (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 337); Я й досі чую рідних
рук ласкавий дотик (Володимир Сосюра, II, 1958, 357);
// Триматися,
дотримуватися чого-небудь під час руху. Доки йшли
[втікачі] цим лісом, стежку чули під ногами, а
вийшовши на відкрите місце, загубили її (Володимир Гжицький, Опришки,
1962, 109);
// Знаходити в собі, виявляти, мати
що-небудь. [Хвора:] Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене. Та я в собі тоді не
чула сили (Леся Українка, I, 1951, 119);
// розм. Передчувати,
відчувати, здогадуватися (звичайно про щось неприємне).
Чую, чую, мої діти, що мені не животіти (Номис,
1864, № 5300); Мар'ян не встиг увернутися від удару.
Чуючи свою смерть, він охопив руками голову, пригнувся
(Михайло Стельмах, I, 1962, 644); Велика, досі незнана
відповідальність — чув — лягає йому на плечі нещадним
тягарем. Його аж гнув той тягар (Олесь Гончар, III, 1959, 142);
* Образно. Чорні гори залляли долини, як велетенська
отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть
дихання худоби (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 330); Про що зітха
вітер? Що чують тумани. Коли гай зелений
цілують-милують? (Павло Тичина, I, 1957, 4).
♦ Душею чути див. душа; Душі в собі не чути див.
себе; Душі не чути див. душа; Іти (бігти і т. ін.), не чуючи
землі під ногами (під собою) — іти, бігти і т. ін. дуже
швидко. Вона біжить, не чуючи під ногами землі, нічого
не помічаючи навколо себе (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 403);
Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого
крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися
слізьми (Олесь Гончар, III, 1959, 163); Не чути землі (ніг)
під собою через що — будучи збудженим, схвильованим
чим-небудь радісним, дуже енергійно рухатися,
працювати і т. ін. Стара Настя така вже радісінька, .. землі
під собою не чує у порається хутко, і де та сила узялася,
аж біга від стола до печі (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 74);
Параска щаслива така, — землі під собою не чує, — не
ходить, а літає (Панас Мирний, IV, 1955, 34); Він квапився
бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під
собою землі не чув (Олександр Ільченко, Козацьк. роду, 1958, 138);
Не чути себе — бути дуже схвильованим. — Так,
Галочко, так, — сказав Семен Іванович, не чуючи себе з
радості (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 335); Ілонка стояла, не чуючи
себе, приголомшена незвичайним виглядом сержанта
(Олесь Гончар, IV, 1959, 399); Нутром чути див. нутро; Рук
(ніг, спини, голови і т. ін.) не чути — перевтомитися,
перенапружитися, перемерзнути. Енея заболіли ноги,
Не чув ні рук, ні голови (Іван Котляревський, I, 1952, 91); Рук
нечула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби (Квітка-Основ'яненко,
II, 1956, 458); Іноді так наморишся, — рук, ніг не
чуєш, спини не розігнеш... (Панас Мирний, I, 1954, 91); — Не
замела [хати], бо гуляю од самої півночі. Ось уже й рук
і ніг не чую, так натанцювалась, — промовила Мотря
(Нечуй-Левицький, II, 1956, 286); Провалився [Дмитро] у рів,
звиваючись, обриваючи нігті, вибирався з нього, уже не
чуючи пальців (Михайло Стельмах, II, 1962, 385); Не чуючи рук
від зашпорів, рубаєш і рубаєш вранці бриласту
хрещенську кригу, б'єш, доки не з'явиться з-під неї жива,
з весняним запахом вода! (Олесь Гончар, II, 1959, 163); Серце
(серденько) чує (чуло) — про передчуття чогось,
віщування, здогад, що ґрунтується на інтуїції. Чорний
ворон не добро Дівчині віщує! Лихо в душу залягло. Лихо
серце чує (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 64); — Королівно, ясна
панно, чує серце, що загину, — хто ж вас буде боронити від
неслави, поговору? (Леся Українка, I, 1951, 434); Серце її чуло,
що тут щось не так, що справедливість не на
батьковому боці, що Септар не має за собою вини (Михайло Коцюбинський, I,
1955, 287); Серцем чути — передчувати що-небудь
інтуїтивно, здогадуватися про щось. На душі
важко, на серці сумно — аж мов нудно... Так буває тоді,
як серцем чуєш якесь лихо (Панас Мирний, II, 1954, 62); Чути
крила за плечима див. крило; Чути лікоть див. лікоть.
5. Виявляти, розпізнавати, знаходити кого-, що-небудь
за допомогою органів нюху. Чує кішка, де сало
лежить (Номис, 1864, № 5741); Спершу осту пав гай
шлях, і їдучи вони чули пахощі гаєвих [гайових]
квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках
висить голе каміння (Марко Вовчок, I, 1955, 325);
Коні насторожено стригли вухами, чули вовків (Зінаїда Тулуб,
В степу.., 1964, 215); Десь іздалеку замукала корова.
«Худоба кров чує» (Михайло Стельмах, II, 1962, 385); Пташина
«чує людський дух» (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 519); Аж
прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навіть уже чути
бруньковий дух од верб понад ставом (Андрій Головко, II, 1957, 179);
// Передчувати близькість чого-небудь. Не
хочеться й воликам додому, Бо чують доріженьку до Дону
(Яків Щоголів, Поезії, 1958, 141); Конята весело форкають,
дядько Баран заспівує свою безконечну пісню — всі
вони чують веселу, бажану домівку... (Юрій Збанацький, Сеспель,
1961, 367).
♦ І (й) духу не чути див. дух; Чути чим від кого —
чого — про запах, присмак і т. ін. від кого-,
чого-небудь. Не забивай баки: чого від тебе димом чути? — Дим
ви принесли в мою хату, — сміливо відказав Левко
(Михайло Стельмах, I, 1962, 624); Чути носом див. ніс; Чути нюхом —
те саме, що Чути носом (див. ніс). Абдулаєв, Митяй
і Тимко повзуть далі. Абдулаєв нюхом чує, що в хаті
хтось є (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 494); — Правду сказати,
і сам не знаю, що робити. Нюхом чую: хитрує батько;
отаманує в кількох селах і вичікує, а чия зверху буде
(Михайло Стельмах, II, 1962, 83).
6. у знач. присл. Чутно, видно. А де ж дитина? Побі[г]ло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося (Тарас Шевченко, II, 1963, 369); [Марія:] Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся Павло? [Ганна:] Вдома (Олександр Довженко, I, 1958, 349); Уляна тривожно позирала у вікно. Йоньки не чути і не видно (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 523).
7. у формі 2 ос. теп. ч. чуєш, чуєте і рідко мин. ч. чув. Уживається для підкреслення сказаного, звернення уваги на кого-, що-небудь. — Прощай же! швидше убирайся, Обіцянки не забувайся, Бо послі [після], чуєш, нічичирк! (Іван Котляревський, I, 1952, 67); — Ну, годі плакати, Сашо, чуєш? Поплакала й досить... (Олександр Довженко, I, 1958, 409); Нам треба миру — чуєте, неситі? — Усім, хто сіє, хто будує, — всім! (Максим Рильський, III, 1961, 72).