ЦУЦЕНЯ́, яти, сер.
1. Маля собаки; щеня. Я
постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце,
да, мабуть, нічого не побачив (Марко Вовчок, I, 1955, 72);
З халабуди вилізло цуценя, гавкнуло два рази, закрутило
хвостиком (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 425); * Образно. — У Чмеля
ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті. У Чмеля
діти, в мене цуценята. Ех, — похнюпивсь Кирило, а
сльози кап-кап йому (Архип Тесленко, З книги життя, 1949, 33);
* У порівняннях. Вона взяла ніж і почала вишкрібать вінця
старого засаленого горшка. Горщик завищав під ножем,
наче цуценя (Нечуй-Левицький, II, 1956, 284); Вітер котить
бур'ян під ноги, вітер лащиться цуценям до ніг... (Володимир Сосюра,
I, 1957, 265).
♦ Пика — хоч цуценят бий — про товсте, вгодоване
обличчя. «Ясочка... — злісно думав він, поглядаючи на
кругленький живіт поета, — пика — хоч цуценят бий,
а він — Ясочка...» (Степан Васильченко, I, 1959, 347).
2. перен., лайл. Дуже молода, недосвідчена людина; молокосос. — А-а, то ти ще й боронитися будеш, цуценя! — Нур ніби сказився. На губах у нього виступила піна, очі налилися кров'ю (Дмитро Ткач, Арена, 1960, 20); — Не бреши, цуценя, бо буде гірше, — посварився йому Корж кулаком (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 53).