ЦУПИТИ, плю, пиш; мн. цуплять; недок., розм.
1. перех. Тягти, нести кого-, що-небудь, перев.
докладаючи певних зусиль. Машталяр [машталір] зліз з
воза, розштовхав під боки цигана та й підвів до воза.
— Куди оце ти мене цупиш? — питається у його циган
(Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 199); — Ану, соколику! Бери,
лишень. — Кого це? — Мостиву нашу пані. Цуп її з
ридвана (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 12); Може, хоче хто
розсолу? Цуп, неси його до столу (Микола Чернявський, Поезії, 1959,
127);
// Пересувати, волочити що-небудь, не відриваючи
від якоїсь поверхні. Шандор уперто не хотів
розлучатися з човном. Вчепившись правицею за Маргіт, він
лівою цупив за собою душогубку, побрязкуючи в темряві
ланцюгом (Олесь Гончар, Новели, 1954, 60);
// З силою
стягувати, здирати одяг. Вітер по землі, крий боже,
заревів, Наліг на козака, в його одежу цупить (Євген Гребінка, I,
1957, 60); [Петро:] Увійшов у хату дід Григор до
нас та й забув шапку здійняти. Тільки сів він на лавці,
наш свекор зараз до його, цупить із голови шапку (Степан Васильченко,
III, 1960, 289);
// Витягати що-небудь приховане.
— Хай цибулю батько лупить, А нам капшук з скрині
цупить Та в Полтаву надсилає, Поки мати тут гуляє!
(Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 179);
// Бити кого-небудь.
— Геть! Геть! — кричить на неї Тимко і тягне за
плечі, але вона виривається з його рук, цупить граблями
Дениса по широкій спині (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 273).
♦ За патли цупити див. патли.
2. перех. Привласнювати чуже (гроші, майно). Він
брав хабарі на всі боки, цупив громадські гроші, де
тільки можна було їх поцупити (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 56);
Біда, що дехто співчува Тим, що державне цуплять,
Аж поки на мозоль йому На власний не наступлять
(Дмитро Білоус, Зигзаг, 1956, 34);
// Вимагати в кого-небудь,
здирати з когось що-небудь. — Справді світ інший
настає, — думала стара, — бо брат з брата дурнісінько
гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні бога (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 108); Знай — пише [пан] до управителя:
присилай грошей; а той і дере; і цупить, і канючить — не
з кого, як з своїх же людей (Олекса Стороженко, I, 1957, 175).
3. неперех. Тиснути (про мороз). Працював, як заведений. Піднявся вранці на риштування, коли мороз таки цупив добре, став на своє місце і не сходив звідти кілька годин підряд (Микола Ю. Тарновський, День.., 1963, 343).