ЦВІРЧАТИ, чу, чиш, недок.
1. Видавати характерні тріскотливі звуки (про цвіркунів, коників); сюрчати. Вже пізняя година... З куточка десь давно цвіркун цвіркать (Борис Грінченко, I, 1963, 107); Десь блищить водиця тиха, Край струмка цвірчить десь коник (Леся Українка, IV, 1954, 111); А з-за далеких верб випливає місяць, нічні цвіркуни цвірчать безугавно на вгороді (Олесь Донченко, VI, 1957, 43).
2. Видавати звуки «цвірінь-цвірінь» (про горобців
та деяких інших пташок); щебетати. Налетять горобці
та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу
(Марко Вовчок, I, 1955, 169); Щиголь цвірчав і затягався (Левко Боровиковський,
Тв., 1957, 180);
// Видавати характерні звуки, схожі на
щебет птахів (про предмети). Його перо, як несамовите,
бігало на папері, пищало, скрипіло, цвірчало, як
горобець, ще й до того бризкало (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 164).