Словник української мови

ДЕ́БРІ, ів, мн. Зарослі густим непрохідним лісом, чагарником і т. ін. місця. Як він любить оцю річку, зелені довкола луки, несходимі дебрі карпатських лісів, гори! (Петро Колесник, Терен.., 1959, 41);
//  Глуха, малоприступна, дика місцевість. Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! (Тарас Шевченко, I, 1951, 395);  * Образно. [Жінка:] Приїхали [до Канади], ні слова не розуміли.. Пішли є ці дебрі, далеко від людей (Мирослав Ірчан, II, 1958, 170).