ДЕ́БРІ, ів, мн. Зарослі густим непрохідним лісом,
чагарником і т. ін. місця. Як він любить оцю річку,
зелені довкола луки, несходимі дебрі карпатських лісів,
гори! (Петро Колесник, Терен.., 1959, 41);
// Глуха, малоприступна,
дика місцевість. Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки
розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі
рознесли! (Тарас Шевченко, I, 1951, 395); * Образно. [Жінка:]
Приїхали [до Канади], ні слова не розуміли.. Пішли є
ці дебрі, далеко від людей (Мирослав Ірчан, II, 1958, 170).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 228.