ДІДУГА́Н, а, чол. Збільш. до дід 2. — А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди) (Олекса Стороженко, I, 1957, 79); Вийшов і сам хазяїн. Здоровенний вусатий дідуган (Євген Кравченко, Квіти... 1959, 104); * Образно. — Здрастуй, Києве! Здрастуй, тисячолітній дідугане! (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 104); * У порівняннях. Ось дуб.. Один, немов старий-старий дідуган, стоїть він серед поля і до чогось пильно прислухається (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 7).