Словник української мови

ДЯ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., кому, чому, без додатка і з спол. що. Висловлювати, виражати подяку, бути вдячним за щось. Хазяїн.. став дякувати Трохимові, що він такий вірний (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 406); — Ти б ще дякувала, що тобою не гордують, що так привітно з тобою обходяться (Панас Мирний, IV, 1955, 145); [Орися:] Напоїла ото я коня, він дякує і далі пита: чи будеш, каже, на вечорницях? (Степан Васильченко, III, 1960, 31); Що ж: двоє [бійців] було забито, дехто ранений, а решта дякувала фортуні за відсутність куль у револьверові (Юрій Яновський, I, 1958, 108);  * У порівняннях. Схиливши білу головку, наче дякував [первоцвіт] золотому сонечку, що воно першому дало спроможність побачити веселе свято весни... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 75);
//  Уживається як слово, яким виражають вдячність за зроблене добро, виявлепу увагу. — Прощайте, дякую! — він [Соловей] до Осла озвався (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 140); — Дякую, дядино, я не голодний (Іван Багмут, Опов., 1959, 4).
 Богові (богу) дякувати див. бог.

ДЯКУВА́ТИ, ую, уєш, недок., розм., рідко. Бути дяком. Дякував він лише кілька років (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 185).