Словник української мови

ДОБРОДУ́ШНИЙ, а, е. Лагідний, ласкавий, прихильний до людей і до всього навколишнього. Добродушний був шинкар, Ще добріша в нього жінка (Іван Франко, XII, 1953, 160); — Повернімося ввідси додому, синку? — спитала вона в свого добродушного хлопчика (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 49);
//  Який виражає добродушність; власт. людині, що лагідно, приязно ставиться до всіх. Новий учитель, Яків Малинка, гнучкий.. хлопець з добродушним, трохи подзюбаним обличчям, вподобався людям (Степан Васильченко, I, 1959, 135); Добродушний тон цехмістра трохи заспокоїв Шнейдера (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 200).