Словник української мови

ДОБУ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до добути. Начальник табору виставив полоненика за ворота разом з папірцем, добутим журналістом для земляка (Юрій Яновський, II, 1954, 62); В головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля (Олесь Гончар, III, 1959, 195); На роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку [каучуку] примусили хазяїна плантацій скоротити розробки (Юрій Бедзик, Вогонь.., 1960, 164);
//  добуто, безос. присудк. сл. Зараз буде добуто вогонь — способом, яким його добували ще прадіди та діди (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 159); Штучним способом тепер добуто близько 700 радіоактивних ізотопів (Наука і життя, 11, 1956, 16).