ДОЇТИ, дою, доїш; наказ. сп. дій; недок., перех.
1. Надавлюючи на дійки, видушувати молоко з вимені. Вже череду з поля сестричка пригнала, І матінка стала корову доїти (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 432); Він уміє доїти кобил і готувати кумис (Олесь Донченко, IV, 1957, 11).
2. перен., розм. Необмежено користуватися чиїми-не будь матеріальними засобами; здобувати від кого-небудь матеріальну допомогу. — А на біса їй тепер Галаган? ..Прижила ж від нього дитину, та й доїть тепер дурня старого (Андрій Головко, II, 1957, 477).