Словник української мови

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 351.

Коментарі (0)

ДОКИДА́ТИ 1, а́ю, а́єш, недок., ДОКИ́ДАТИ, аю, аєш, док., перех. Кидаючи, наповняти що-небудь чимсь. Докидати кузов машини картоплею.

ДОКИДА́ТИ 2, а́ю, а́єш, недок., ДОКИ́НУТИ, ну, неш, док.

1. перех. і неперех. Кидати до якого-небудь місця, до якоїсь межі. — Бачиш, Микито, як низько-низенько нахилилось небо. Коли б настромив на паличку картоплину та махнув, то, мабуть, докинув би до його (Степан Васильченко, I, 1959, 269); Повний місяць зависає над яром, — здається, до нього можна докинути грудкою (Юрій Яновський, I, 1958, 602);  * Образно. Туди [в провалля] навіть високе сонце не докидає свого проміння (Платон Воронько, Казка.., 1957, 48).

2. перех. і неперех., перен., розм. Вставляти в розмову свої зауваження, часом з наміром неприємно вразити кого-небудь. Я був малий і рідко докидав своє слівце про очерет, про став (Максим Рильський, I, 1946, 274); Ще двоє стояли осторонь.., інколи докидаючи й від себе повчальне слівце (Юрій Смолич, I, 1958, 53); — Може, він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі, — несміливо докинув він [поет] (Леся Українка, III, 1952, 701); — Ех, Женя, мадамочки перелякався! — докинув хтось в'їдливо на адресу Кравцова (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 191).

3. тільки док., перех., діал. Підкинути; добавити. Він, дрожачи [дрижачи], мов осиковий лист, докинув дров до огню (Іван Франко, VIII, 1952, 345); Передній [солдат] просить кухаря докинути [рису], жаліється на голод, на пережитий бій (Мирослав Ірчан, II, 1958, 234); Старий вівчар до ватри дров докинув І повідать продовжував мені (Дмитро Павличко, Бистрина, 1959, 154).
♦ Докинути оком (очима) — досягти зором, поглядом. До маленьких, низеньких [квіток] сама нахилюсь, до високих очима докину (Леся Українка, I, 1951, 222); Скільки оком докинеш — скільки доступно, можна побачити, досягти зором. — Дивись! Скільки оком докинеш, усе чорнів та й чорніс наша рілля, — мовила Одарка (Любов Яновська, I, 1959, 419).