ДО́ВГИЙ, а, е; вищ. ст. довший.
1. Який має велику
довжину; протилежне короткий. Дорога там
довга й широка (Леся Українка, I, 1951, 20); Вона жбурнула геть
від себе хустку, відкинула своє довге волосся, що падало
їй на очі (Олександр Довженко, I, 1958, 245);
// розм. Високий на зріст
(про людину). Довгий, сухорлявий о. Мойсей трохи
скинувсь своєю постаттю.. на тих довгих, темних
аскетів святих, що малюють на візантійських образах
(Нечуй-Левицький, I, 1956, 117).
2. Який займає великий відрізок часу; тривалий,
довгочасний. Довгими осінніми вечорами велись
безконечні розмови та суперечки (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 66);
[Дубина:] У нас з тобою буде ще довга розмова
(Захар Мороз, П'єси, 1959, 216); Почався довгий і впертий штурм
гранітної стіни (Олесь Гончар, III, 1959, 99).
♦ Відкладати (відкласти) в довгий ящик (в
довгу шухляду) — відкладати виконання якої-небудь
справи на тривалий, невизначений час. Центральна
рада, не відкладаючи справу в довгу шухляду, одразу
продала Україну німцям (Остап Вишня, I, 1956, 445);
Довгий карбованець — легкий і великий
заробіток. [Семен:] Тепер хай мені хтось заїкнеться,
що ваша бригада за довгим карбованцем лізе... (Ігор Муратов,
Радісний берег, 1961, 83); Той, хто їхав за довгим
карбованцем, залишив новобудову — не витримав
труднощів (Радянська Україна, 26.XI 1961, 2); Довга лоза — гра, яка
полягає в тому, що один з її учасників повинен
перестрибнути через інших, що розмістились один за одним
зігнувшись. [Мотря:] Парубки гратимуть у довгої
лози, у тарана; дівчата — у ворона, у гусей!.. (Марко Кропивницький,
II, 1958, 25); Довга пісня — про те, що займає
великий відрізок часу, чого не можна швидко зробити,
виконати, розповісти. — Ага, що це у вас тут з Ганною
скоїлося? — дивлячись на сестру, запитав Данько.
— Довга пісня, — жваво заговорила Вутанька (Олесь Гончар,
II, 1959, 142); Довгий язик — про балакливу людину,
що говорить зайве, або про її вдачу. — Хай собі довгі
язики що хочуть говорять: ротів людям не позамазуєш
і слухати — не переслухаєш (Панас Мирний, IV, 1955, 296);
Я бачив, що моя розповідь схвилювала її, і
жорстоко картав себе за довгий язик (Микола Трублаїні, III,
1956, 281).