ДУБ, а, чол.
1. Багаторічне листяне дерево з міцною
деревиною та плодами — жолудями. Товсті граби,
берести, дуби, клени стояли, ніби густо наставлені
стовпи, з зеленою покрівлею зверху (Нечуй-Левицький, II, 1956,
209); Дуб стояв, не скинувши ще сухого торішнього
листу (Юрій Смолич, V, 1959, 646); * У порівняннях. Паллант..
стоїть, як твердий дуб (Іван Котляревський, I, 1952, 257);
// Деревина цього дерева. Дуб широко використовують для
виготовлення меблів.
♦ Дуба дати (врізати) — умерти, перестати жити,
існувати. Вона таки швидко зачахла.. і скоро дуба дала
(Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 223); — На твоїх хлібах я би вже
давно врізав дуба! (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 307); Ставати (стати)
дуба (дубом) — підніматися догори, ставати у
вертикальне положення, сторч, дибом. Нам обом волосся стало
дуба (Леся Українка, I, 1951, 460); А ось Іван.. має одну
таку прикмету, що вам волос дубом стане,
слухаючи про неї (Лесь Мартович, Тв., 1954, 50).
2. діал., іст. Великий човен, видовбаний з суцільного дерева (перев. дуба) або зробл. з дощок. Наш дуб помчало за водою (Олекса Стороженко, I, 1957, 245).
3. техн., розм. Речовина, що використовується для
вичинки шкіри. Швець дубом шкури пересипа (Номис,
1864, № 12617).
♦ Дуба смаленого правити — говорити
нісенітницю. Вона якогось дуба смаленого править та обіцяє
груші на вербі! (Леся Українка, II, 1951, 194).