ДУБО́ВИЙ, а, е.
1. Прикм. до дуб 1. По глибоких
долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі
ліси (Нечуй-Левицький, II, 1956, 27); Дівчині на голову падало
дубове листя (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 430);
// Зробл.
з дуба (у 1 знач.). Він сперся головою На дубовий стіл
твердий (Іван Франко, XIII, 1954, 19); Дубовий сволок
прогнувся, потемнів від часу (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 433).
♦ Дубовий шовкопряд див. шовкопряд.
2. перен. Сильний, міцний, дужий. Один не має землі, не має худоби, але має руки дубові. А то хіба не ґаздівство? (Іван Чендей, Вітер.., 1958, 80); — Глущук! До слідчого, — почувся дубовий голос вартового, схожого на крука (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 86).
3. перен., розм. Грубий, нескладний, незграбний.
І під допитливим, гострим студентським поглядом
рукопис ожив, заговорив зі своїм читачем дубовою..
мовою (Олесь Донченко, II, 1956, 13).
♦ Дубова голова, лайл. — про розумово обмежену,
тупу людину. — Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє
серденько! (Іван Франко, II, 1950, 396).