ДУКА́Ч, а, чол.
1. іст., заст. Те саме, що дукат. [Парубок:] Коли буду живий, вернусь, добуду слави і всякого добра, золота, дукачів (Степан Васильченко, III, 1960, 22); Намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач, а по боках його — два менших (Панас Мирний, III, 1954, 176); * У порівняннях. Сухе листя золотими дукачами сипалось у закаламучені хвилі Білої Тиси (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 108).
2. заст. Те саме, що дука. Тепер живе [в палаці] новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті (Панас Мирний, II, 1954, 301); Бідні люди любили Івана. А дукачам його язик і характер кісткою в горлі стояли (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 16).