ДУНУТИ, ну, неш, док. Однокр. до дути 1, 2. Погас огонь, дунув вітер І попіл розвіяв (Тарас Шевченко, I, 1951, 271); Дунув [старий] востаннє та й віддав [сопілку] до рук хлопцеві (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 246); * Образно. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина.. холодом (Іван Франко, VI, 1951, 65).