в означеннях
Тлумачення, значення слова «дурниця»:

ДУРНИ́ЦЯ, і, жін., розм.

1. Щось несуттєве, маловажне, незначне; дрібниця. Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею... (Панас Мирний, II, 1951, 158); Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? (Юрій Смолич, II, 1958, 84);
//  Предмет, що не заслуговує на увагу, не вартий нічого. — Я думав, — каже [стражник], — що в стрісі переховується бонба [бомба] або рушниця, а воно — дурниця!.. (Панас Мирний, IV, 1955, 386); А батько далі: — Кинь мені оту дурницю плутати. — Він хитнув головою на віночок з волошок (Андрій Головко, I, 1947, 18);
//  у знач. присудк. сл. Не варте уваги. Стара напнула її мокрим рядном. Най вона виб'є собі з голови і Гната, і любощі, бо то дурниця! (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 52); Може це — архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив! (Максим Рильський, Голос. осінь, 1959, 26).

2. Нерозумний, необдуманий, безглуздий учинок. Буржуазія поводитеся, як знахабнілий хижак, що втратив голову, вона робить дурницю за дурницею.. (Ленін, 31, 1951, 194); Стефа виплакалась на грудях у подруги й сказала, що робить дурницю, беручи з собою Леся (Юрій Яновський, I, 1958, 563);
//  Безглузді, позбавлені розумного змісту слова, вирази, думки. Мліє дівчина й циганку Слуха приязно й охоче; А вона верзе дурницю, А вона її мороче... (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 368); Іван Семенович раптом прикусив язика, як людина, що вимовила несусвітну дурницю, він ладний був себе вбити (Юрій Яновський, I, 1958, 423).

3. рідко. Те, що дістається даром. Минулися фашистам дурниці — українське сало, яйця й паляниці (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 423); — Я гроші дам, та не дурно, бо й мене шкода... Тепер такий світ, що й на волосинку нема дурниці... Тепер комерція!.. (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 107).
 На дурницю — те саме, що На дурничку (див. дурничка). Хто не знай, що попи все Звикли на дурницю? (Степан Руданський, Тв., 1956, 125).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, . — Стор. 440.

Коментарі (0)