ДУ́РНИК, а, чол., розм.
1. Не зовсім розумна людина;
людина з розумовими вадами. Йон сидів у пітьмі та
з міною дурника вдивлявся у темряву (Михайло Коцюбинський, I, 1955,
244); Своїми ясними, широко відкритими очима і
невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком
він нагадував дурника з казки (Ірина Вільде, Повнолітні діти,
1960, 271); * У порівняннях. [Петро:] Бачте, батьку,
як я тільки на поріг, то ви зразу з мене, як з дурника,
почали глузувати (Панас Мирний, V, 1955, 137);
// Уживається
як лайливе слово. Дурники есерівської і меншовицької
партій раділи, купаючись самозакохано в промінні
міністерської слави їх вождів (Ленін, 25, 1951, 208);
Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей
в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні
дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх [Україно] не
можна перестріляти (Андрій Малишко, II, 1956, 35).
2. Про нетямущих, недосвідчених, наївних людей — з
відтінком пестливості (перев. при звертанні до
малолітніх). — Бач! виголодався... дурник маленький! —
розжалобилася Горпина, дивлячись на сина (Панас Мирний, I,
1954, 291).
♦ Прикидатися (прикинутися) дурником — удавати
з себе наївну, недогадливу, нетямущу людину. Коли
треба, вмів [Сорока] прикинутися дурником.
Насправді хитрий і підступний (Микола Руденко, Вітер.., 1958, 262);
Робити дурника з кого — ставити кого-небудь у
ненормальне, смішне становище. [Степан:] Що ти
глузуєш? Що ти з мене дурника робиш? (Олександр Корнійчук, II,
1955, 90).