Словник української мови

ДВО́Є, двох, числ. кільк. Збірн. до два. Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини (Марко Вовчок, I, 1955, 273); Був собі дід та баба. З давнього давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє, — Усюди обоє (Тарас Шевченко. 1. 1951, 311); Двоє барил з водою стояли коло стіжка (Нечуй-Левицький, II, 1956, 196); Лід стінкою на вичовганій канапі сиділо ще двоє пасажирів (Петро Панч, Синів.., 1959, 4); [Дудар:] Я хочу сказати цьому дідові двоє слів (Іван Микитенко, I, 1957, 82); Зосталася Нресьчиха з трьома дітьми: двоє дочок і син (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 9);
//  у знач. ім. Вже можна було розібрати, що там [у човні] сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 386); Кажуть, якщо двоє палко покохали.., То для них, хороших, праця вдвічі мила, То ж у кожнім серці — вдвічі більше сили (Микола Гірник, Друзі.., 1953, 44).