ДИФІРА́МБ, а, чол.
1. У стародавній Греції —
урочиста хорова пісня на честь бога
Діоніса;
// Літературний жанр, близький до оди або гімну. Його [О.
Маковея] лірична муза, мабуть, не звикла складати оди,
панегірики та дифірамби (Письменники зблизька, 1958,
148); Ми пишемо історію, а не ювілейний дифірамб,
і тому не можемо обходити мовчанкою хитання і
помилки поета (Поезія і революція, 1956, 41).
2. перен. Перебільшена похвала. Тільки мама часом
критикує гостріше, а Миша то смішить мене навіть
своїми дифірамбами (Леся Українка, V, 1956, 76); В їхніх
[кореспондентів] щедро оплачених дифірамбах Асканія
виступала романтичним островом (Олесь Гончар, Таврія..,
1957, 99).
Співати дифірамби — надмірно захвалювати;
вихваляти. М. Полевой співав дифірамби слабенькій і нині
цілком забутій п'єсі К. Тополі [«Чари»] (Життя і творчість Т. Г. Шевченка, 1959, 237); Коли Хома занадто вже
розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось
навіть осадив його (Олесь Гончар, I, 1954, 371).