ДЗЮРЧАТИ, чи́ть, недок.
1. Витіканням утворювати монотонні булькаючі звуки, шум. Тихо води дзюрчать в долах, Ліс зелений шумить в горах (Павло Грабовський, Вибр., 1949, 206); Було чути, як дзюрчить Прут у «коліні», як.. скриплять сусідські хвіртки (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 232).
2. Текти, витікати струмком, потоком. — Між
коренем пробилася глибока криниця; Дзюрчить з неї,
не знать куди, Холодна водиця (Яків Щоголів, Поезії, 1958,
154); Навкруги.. зелена трава, і з одного боку, з-під
кам'яної стіни, дзюрчить ручай (Юрій Яновський, IV, 1959,
46); * Образно. Пшениця «Українка» як перестоїть —
зерно дзюрчить за косаркою (Костянтин Гордієнко, I, 1959, 553);
// перен.
Щебетливо гомоніти, співати. Лагідно дзюрчить
материн тихий голос (Антон Хижняк, Килимок, 1961, 92); Тихо-тихо
було в степу: ні вітерця, ні подиху. Тільки сухо
й жарко дзюрчали цвіркуни (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957,
135).