Словник української мови

ФЕ́Я, ї, жін. У міфології деяких західноєвропейських народів — істота жіночої статі (звичайно доброзичлива), здатна творити чудеса; чарівниця. Привиджується мені, ніби феї, побравшись за руки, легко пливуть в місячному сяйві понад водою (Нечуй-Левицький, III, 1956, 312); — Не варто журитися тим, коханий Трістане! Хрещеная мати моя мені те достане. Бо мати хрещена моя, то фея Моргана (Леся Українка, I, 1951, 411); Добрі феї ранками миють сніжно-білі свої шати (Гнат Хоткевич, II, 1966, 305);  * Образно. Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея (Іван Франко, XI, 1952, 240);  * У порівняннях. І будеш в сяйві ти, Як фея, як царівна, Нудись у казку йти, Чудовій казці рівна (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 151);
//  перен. Про жінку, яка чарує своєю грацією, красою і т. ін., яка робить добро, приносить щастя тощо. [Бжостовський:] Не кидайте ж мене.., моя люба дівчино... Будьте моєю назавжди, моя мила фея гіркого мигдалю... (Іван Кочерга, I, 1956, 112); — Ваша добра фея має рацію, коли клопочеться за вас (Яків Качура, II, 1958, 330).