ГАРБУ́З, а, чол.
1. Городня сланка рослина з великими круглими або овальними плодами. По невеличких тичинках вився горох, квасоля, а гарбузи, розпустивши широке листя, наче шнуром, кругом обводили невеличкі грядочки (Панас Мирний, IV, 1955, 205); Гарбуз піднімає лапаті дзвоники (Андрій Малишко, I, 1956, 286).
2. Плід цієї рослини. Між ними [соняшниками]
виблискували пиками здоровенні сірі гарбузи (Іван Ле, Опов.
та нариси, 1950, 5); * Образно. На столах серед
спорожнілого посуду лежали жовті й червоні гарбузи
голених голів (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 97); * У порівняннях.
Голова його могутня на худій, жилястій шиї гнулася
сама вдолину, мов на гичці той гарбуз (Іван Франко, XI, 1952,
195).
♦ Давати (дати, підносити, піднести) [печеного]
гарбуза, жарт. — відмовляти тому, хто сватається.
Сватало її багато парубків, так вона всім гарбуза давала (Українські народні казки, 1951, 155); — Адже він тебе сватав, та ти
піднесла йому печеного гарбуза? (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 206);
Дістати (з'їсти, покуштувати) [печеного] гарбуза —
одержати відмову під час сватання. Не один з магнатів
і князів умизгався за князівною [князівною], не один і
залицявся, і кожному довелось.. покоштувать
[покуштувати] гарбуза (Олекса Стороженко, I, 1957, 368); Стецько,
діставши гарбуза від Уляни Шкуратової, пішов із
Слобожанщини аж на Львівські землі (Остап Вишня, I, 1956, 268).