ГЛУЗИ, ів, мн. (одн. глуз, у, чол.), розм. Те саме, що
глузування. Утік Башкиренко від своїх колись таких
тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу
та посміхів (Панас Мирний, IV, 1955, 239); Обличчя у Мишуні
було круглясте, .. губи пухкі, і саме вони викликали
нестерпні глузи дівчат (Юрій Яновський, I, 1958, 439).
♦ На глузи (глуз) піднімати (підняти, брати, взяти)
кого — глузувати, насміхатися з кого-небудь.
[Михайло:] Як же то так? Чи ви мене справді морочите,
чи на глуз піднімаєте? (Іван Котляревський, II, 1953, 73); Та над
Петром ну реготать, Петра на глузи піднімать!
(Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 148); — Ждеш, коли тебе
на глузи візьме [Тарапунька]? — хитро підморгнув
Колода (Василь Кучер, Прощай.., 1957, 270).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 87.