ГОЛОВНОКОМА́НДУЮЧИЙ, чого, чол. Особа, що
очолює збройні сили держави, окремі види або частину
збройних сил на певному напрямі воєнних дій.
[Олександр:] Англійці наполягають, щоб
головнокомандуючим було призначено Ку тузова (Панас Кочура,
Золота грамота, 1960, 205); Кожний рід військ має свого
начальника, а понад тими поодинокими начальниками
стоїть головнокомандуючий (Степан Тудор, Вибр., 1949, 204).
▲ Верховний головнокомандуючий — начальник усіх
збройних сил держави під час війни. Після розмови
полкового агітатора кожному з нас здавалося, ніби ми
побували в ставці верховного головнокомандуючого
(Іван Багмут, Записки.., 1961, 32).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 113.