Словник української мови

ГОЛОВНОКОМА́НДУЮЧИЙ, чого, чол. Особа, що очолює збройні сили держави, окремі види або частину збройних сил на певному напрямі воєнних дій. [Олександр:] Англійці наполягають, щоб головнокомандуючим було призначено Ку тузова (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 205); Кожний рід військ має свого начальника, а понад тими поодинокими начальниками стоїть головнокомандуючий (Степан Тудор, Вибр., 1949, 204).
▲ Верховний головнокомандуючий — начальник усіх збройних сил держави під час війни. Після розмови полкового агітатора кожному з нас здавалося, ніби ми побували в ставці верховного головнокомандуючого (Іван Багмут, Записки.., 1961, 32).