Словник української мови

ГРЕ́БЛЯ, і, жін. Гідротехнічна споруда, що перегороджує річку або інший водотік для створення водосховищ, одержання енергії і т. ін. Серед села лиснів широкий ставок, чорніла довга гребля (Нечуй-Левицький, III, 1956, 317); На обох берегах Сухого Ташлика колгоспні грабарі возили землю для греблі (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 393);  * Образно. Хай хорват потисне руку українцю, Хай братання гребля виросте нова! (Максим Рильський, Мости, 1948, 98).
♦ Хоч греблю гати (нагати) — дуже багато, велика кількість кого-, чого-небудь. [Тарас:] Пробував у Катеринославі на роботу стати, але там таких, як я, хоч греблю гати... (Олександр Корнійчук, I, 1955, 159).