ГРИМАТИ, аю, аєш, недок.
1. Сильно стукати,
ударяти, бити чим-небудь. Але Бовдур не слухав того гомону,
стояв коло дверей і.. гримав кулаками (Іван Франко, I, 1955,
315); [Іван:] А, що-бо ви за народ такий! Тільки що
вступив у речі з паничем, а ви вже й ногами гримати
(Марко Кропивницький, I, 1958, 67);
// Створювати гучні, різкі звуки,
гуркіт, діючи чим-небудь на щось. Галина Львівна ..
гримала на плиті комфорками (Олекса Гуреїв, Наша молодість,
1949, 253);
// Створювати або видавати сильний стук,
шум і т. ін. Десь в сінях щохвилини гримали двері,
кричали кури і розливалась вода (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 357);
Йшли обози, гримали тачанки, Покривала стяги пилюга
(Андрій Малишко, I, 1956, 80); За горою десь гримали гармати
(Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 372).
2. на кого, із спол. що і без додатка. Голосно лаяти, дорікати кому-небудь у чомусь. Там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою (Панас Мирний, I, 1954, 91); Останнім часом почав [чоловік] гримати на неї: — Що ти мені даєш страви то гіркі, то кислі? (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 178); — Геть з хати, щеня! — гримає Оникій (Іван Багмут, Опов., 1959, 13).