Словник української мови

ГУК, у, чол. Сукупність багатьох звуків різної частоти й сили. Пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні на ніч і виповнили повітря дивним гуком (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 142); В кузні, в майстерні — гомін і гук (Микола Гірник, Сонце.., 1958, 55);
//  Безладне звучання людських голосів. Гей, гук, мати, гук, Де козаки п'ють (Українські народні ліричні пісні, 1958, 486); Народ зійшовсь та гук такий підняв, Мов цілину п'ять плугів орють (Євген Гребінка, I, 1957, 68);
//  Звук людського голосу; сильний поклик. — Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж улиці (Панас Мирний, III, 1954, 41); Вийди ж скоріше, о друже бажаний, Вийди на тихий мій гук (Іван Кочерга, I, 1956, 464);
//  Сильний звук, шум, створюваний яким-небудь предметом. В селі бевкнув дзвін на ґвалт і жалібно розлився його гук по полі, попід лісом (Нечуй-Левицький, II, 1956, 195); Здалека вже чула [Бабуся-зима] гук гармат і свист самострілів (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 183).
♦ Не гук, діал. — небагато, мало. Тут новин не гук (Іван Франко, XI, 1952, 140).