ГУК, у, чол. Сукупність багатьох звуків різної частоти
й сили. Пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні
на ніч і виповнили повітря дивним гуком (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 142); В кузні, в майстерні — гомін і гук
(Микола Гірник, Сонце.., 1958, 55);
// Безладне звучання людських
голосів. Гей, гук, мати, гук, Де козаки п'ють (Українські народні ліричні пісні, 1958, 486); Народ зійшовсь та гук такий
підняв, Мов цілину п'ять плугів орють (Євген Гребінка, I, 1957,
68);
// Звук людського голосу; сильний поклик.
— Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж
улиці (Панас Мирний, III, 1954, 41); Вийди ж скоріше, о друже
бажаний, Вийди на тихий мій гук (Іван Кочерга, I, 1956, 464);
// Сильний звук, шум, створюваний яким-небудь
предметом. В селі бевкнув дзвін на ґвалт і жалібно розлився
його гук по полі, попід лісом (Нечуй-Левицький, II, 1956, 195);
Здалека вже чула [Бабуся-зима] гук гармат і свист
самострілів (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 183).
♦ Не гук, діал. — небагато, мало. Тут новин не
гук (Іван Франко, XI, 1952, 140).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 190.