ГУКО́НУ́ТИ, ко́ну́, ко́не́ш, док., однокр., розм. Підсил. до гу́кну́ти. Аж ось ударили в дзвін. Зично та гучно гуконув він на всю околицю, оповіщаючи людям про свято (Панас Мирний, IV, 1955, 100).
ГУКОНУ́ТИ, ну, неш, док., однокр., перех. і неперех. Підсил. до гукнути. Що тепер із ним зробилось! Де в біса й сила тая ділась! А то було як гуконе (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 41); — Вассси-и-лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася (Панас Мирний, IV, 1955, 14).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 190.