ІНТОНА́ЦІЯ, і, жін.
1. Ритміко-мелодійний лад мови,
послідовна зміна висоти тону, сили й часу звучання
голосу, що відбиває інтелектуальний та
емоційно-вольовий зміст мовлення. Інтонація, властива живій людській
мові, — така могутня сила, яка підпорядковує собі всі
ритми й примушує їх щоразу служити цілком по-новому
(Наука і життя, 8, 1963, 57).
▲ Висхідна інтонація див. висхідний; Спадна
інтонація див. спадний.
2. Тон, манера або відтінок вимови, які виражають яке-небудь почуття мовця, його ставлення до об'єкта мовлення. Усміхалася [мати], коли бачила Марусю, як вона, вернувшися із садка, пурхала по хаті, щебетала, а кожний рух, кожне слово, кожна інтонація були насичені щастям, безмірною радістю існування (Гнат Хоткевич, I, 1966, 102); Черняєва в свій сміх, як і в слова, вкладала певну інтонацію, сміхом вона промовляла, могла сміятися лагідно, зневажливо, гнівно... (Олесь Донченко, II, 1956, 18); Здавалося, вся вражена родова гордість сконцентрувалася в інтонації того голосу: — Як ви смієте так розмовляти зі мною? (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 402).
3. Точність, рівність звучання кожного тону музичного інструмента або звуку пісні щодо висоти, тембру та сили. Інтонація вимови слова в пісні повинна органічно зливатися з інтонацією як елементом мелодії (Радянське літературознавство, 5, 1958, 26); Реалістичний метод побудови музичного образу вимагає узагальнення типізації музичних інтонацій, які нескінченно повторюються в музичній практиці того чи іншого народу (Мистецтво, 4, 1956, 23).