Словник української мови

ЯЗИ́ЧНИЦЬКИЙ, а, е. Стос. до язичества і язичників (у 1 знач.), пов'язаний з ними. До нашого часу в побуті народу збереглись хороводи, що відображають працю і дозвілля трудящих. .. Існували хороводи, що відбивали й релігійні вірування та уявлення наших далеких предків. Переважно це були елементи язичницької релігії (Народна творчість та етнографія, 4, 1964, 41); Археологічні дослідження в місцях язичницьких капищ стародавніх слов'ян свідчать, що в центрі, як правило, стояв найбільший ідол, а навкруг нього розміщувались менші, другорядні (Наука і життя, 12, 1974, 60);
//  Власт. язичеству, язичникам. За давніх часів [на Україні] існувала військова пісня-танець — гра, мотиви якої збереглися почасти в колядках і інших святкових піснях, а також у деяких весняних іграх (можливо, що й язичницька тризна по померлому князю або дружиннику супроводжувалася військовою пантомімою) (О. І. Білецький, Від давнини до сучасності, I, 1960, 129);
//  Стос. до часів язичества, пов'язаний з цими часами. Вивчення творів античних язичницьких авторів приводить гуманістів X V ст. до остаточного звільнення від вчення католицької церкви і до рішучої боротьби з середньовічною схоластикою (Радянське літературознавство, 10, 1974, 56).