КАМІНЕ́ЦЬ, нця, чол.
1. Зменш.-пестл. до камінь 2, 6.
Пісок, глина, невеличкі камінці зривались з-під його
ніг і котилися додолу (Панас Мирний, I, 1954, 250); Можна
кинути камінець у воду, і тоді тремтячі круги
розбіжаться навколо (Олесь Донченко, VI, 1957, 12); Я пошукав у
кишенях і знайшов запальничку. Вона довго не слухалась:
камінець, мабуть, стерся (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959,
228); В деяких черепашках знаходять дорогоцінні
камінці — перлини (Фізична географія, 5, 1956, 59); * У порівняннях.
Очі блищали, як дорогі камінці, вправлені в слонову
кість (Нечуй-Левицький, II, 1956, 128).
♦ [Кидати (кинути)] камінці (камінець) у чийсь
город — зачіпати кого-небудь словами, натяками.
[Надія:] У чий це ти город кидаєш камінці?.. (Олександр Корнійчук, II,
1955, 286); Старенька лукаво підморгнула на молоду
внучку хазяйки, що самр тихо балакала з юнаком.
Дівчина відчула цей кивок, бистро глянула на стареньку і,
нітрохи не змішавшися, голосно промовила: — Це вже
в мій город камінець! (Гнат Хоткевич, I, 1966, 63).
2. розм. Кісточка (кісточкових плодів). Сливу з'їв, а камінець кинув (Словник Грінченка).