ХЛЮП 1, виг.
1. Звуконаслідування, що передає хлюпання, плескання води. Маленькі хвилі рівно котилися, ласкаво мили берег. Хлюп-хлюп!.. хлюп-хлюп!.. (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 40); Захлюпали кулі круг човна: хлюп, хлюп, — Неначе хлопушки... (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 327); Човен хвилю крає — Хлюп, та хлюп, та хлюп... (Валентин Бичко, Срібноліття, 1973, 270).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хлюпати і хлюпнути. Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!.. І більше вже нігде не бачили Рибалки! (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 77); — А він [чорт], неначе маленький чорний хлопчик, хлюпається у воді та й вискочив на греблю, вишкірив до мене білі здорові зуби, як лопатні, та знов хлюп у воду! (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 337); Малеча — хто з чим: з кухликом, з мисочкою. Набере, — гороб'яті напитися саме, — а несе бережно, щоб не схлюпнути ж. Знайде кущик іще не политий — хлюп! — і знов до шаплика (Андрій Головко, I, 1957, 182).