Словник української мови

ХО́ЛКА, и, жін. Підвищення, горбок у місці переходу шиї тварини (коня, вола та ін.) в хребет. Вершник увесь час упирався руками в холку, щоб не потовкти собі тіла і не злетіти через голову (Іван Микитенко, II, 1957, 524);
//  Грива, що росте на цьому місці. Хвацько, немовби справжній вершник, сидів Сашко на незагнузданому коні, ніжно погладжував йому холку (Леонід Юхвід, Оля, 1959, 16).
♦ Милити холку див. милити.